Єдиний Боже! Все обсіли хами
Ліна Костенко
Як відомо, 14 травня 2016 року Верховна Рада прийняла закон №1565 «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку». Для декого це перший погляд начебто і добре, у деякій мірі інноваційно. Але, що стосується простих людей, які отримують мізерні зарплати, пенсії, стипендії чи взагалі нічого – такий варіант подальшого буття може виявитися непосильним тягарем . У країні, де значний відсоток житлових будинків, котельні, трансформаторні підстанції, ліфти у занедбаному стані не можна, на мій погляд, поки ліквідовувати житлово-експлуатаційні контори (ЖЕК) за місцем проживання населення. Організації співвласників багатоповерхових будинків (ОСББ), що мають замінити ЖЕК по своїй суті не є альтернативою останнім, оскільки ОСББ – замовники житлово-комунальних послуг, а ЖЕК – їх виконавці. Таким чином, мешканці будуть позбавлені щорічного бюджетного фінансування і можливості виконання чимало фронту комунальних робіт за рахунок держави і з певними гарантіями якості. У всілякі обіцянки влади не варто вірити. Усе ляже на плечі громадян із невеликими статками, які автоматично і будуть відповідати за стан будинків та прибудинкових територій. Підкреслюю, мова перш за все йде не за нові будинки, а такі, яким за 20 років. Скажімо, кошторис капітального ремонту 16-поверхівки сягає за 600-700 тисяч гривень. Зможуть мешканці зібрати самі такі величезні кошти ? А якщо додати сюди ще й заміну прогнилих труб та інших комунікацій, яких в Україні величезна кількість, вимальовується зовсім не обнадійлива картина – утворення у майбутньому сталкеровських зон, як це було у романі братів Стругацьких «Пикник на обочине». Радив би політикам і законотворцям прочитати цей роман. Він спонукає для роздумів і аналітичних висновків, а головне поширює уявлення людини до реальності. І ще один важливий момент. Коли ліквідували диспетчерські служби ЖЕКів, а замість них створили ефемерні контактні телефонні центри, рівень кваліфікованої допомоги населенню знизився. Принаймі, це я можу стверджувати на прикладі Деснянського району м.Києва, де мешкають близько 400 тисяч жителів. І що характерно. В районі нерідкими стали крадіжки ліфтового господарства у житлових будинках, а наша «доблесна поліція» не може зупинити цей ганебний процес. Коли ж працювали диспетчери у ЖЕКах вони на пультах отримували сигнали про ці негаразди й могли тоді своєчасно повідомляти у міліцію про намагання злонавмисників. В контактних центрах такої можливості немає. От вам і реформа.
Статистика показує, що тільки за липень 2016 року у порівнянні з червнем, борг населення України за житлово-комунальні послуги зріс на 39,7% (до 7,2 млрд. гривень) Заборгованість з квартплати до 1 серпня нинішнього року зросла на 16,6 млн.грн. За даними соціологів 65% українців бажають брати участь в акціях протесту через нові надмірно високі комунальні тарифи. Здається, таку ситуацію потрібно було б моделювати чи прогнозувати, коли приймалися відповідні рішення і вищезгаданий закон. В країні, де не минула фінансово-економічна криза, де бушує корупція, а при владі безвідповідальні чиновники, які не переймаються проблемами широких верств населення, ліквідовувати ЖЕКи є великою помилкою. Тим більше, що десятки тисяч людей можуть втратити роботу, а серед них дуже багато справжніх професіоналів.
Полемізуючи про будь-які кардинальні нововведення чи реформи у житлово-комунальній галузі, не можна обійти осторонь реальність нашого повсякдення. Адже, якщо не осмислити суспільні процеси та не перебувати чимало не потрібного та зайвого, ніяких змін на краще не відбудеться, а усе тільки погіршиться.
У нас рекордно вкрай багато міністерств і відомств та величезна кількість чиновників, які пожирають бюджетні кошти платників податків. Чи розумно це у такій бідній країні ?... Причому рівень освіченості чималої кількості бюрократів від влади, їх намагання працювати завжди в інтересах держави і людей – залишає бажати кращого, а їхня українська мова – глум над мовою і здоровим глуздом.
Пригляньмося з уважністю фізіономістів до тих, хто нами керує. Ані проблиску того, що називають інтелігентністю, освіченістю. Дерев’яні, недобрі, мовби нашвидкоруч тесані обличчя. У поглядах нерідко – жорсткість і недовіра, у жестах і позах- присутність грубої сили у її загрозливо- стримуваних формах. Сірі заяви, убогі думки, озвучення яких часто дається з великими потугами. Вони одностайні, але це одностайність хижаків спраглих м’яса, наживи. Виказуючи на словах безоглядну відданість, кожен з них підозрює іншого, що той перебіжить йому дорогу. Що більше вони мають, то більше їм хочеться мати ще. Дурні гроші розбещують. Для них Україна – розчинена настіж комора, звідки можна поцупити все, що там ще залишилося. Окремі типажі спонукають згадати слова Гойї: є фізіономії, які краще б тримати у штанях. Тоді, коли заповідалася нова держава, інтелігентові навіть присниться не могло, яких монстрів виплодить затяжний хаос, які безодні людського падіння явить. У цих державних недержавників своя мораль. Свої закони. Своє розуміння конституції і законів. Але все в купі абсолютно не пов’язане з уболіванням за землю, яку вони топчуть.
Українська людина впродовж відпущеного їй часу, постійно натикається на мури нерозв’язаних проблем, які передаються їй з року в рік, у спадок від покоління до покоління. Людина хоче вірити у краще і не може. Її боротьба з демонами страху переходить у хронічну форму. Тому часто людина не живе, а відбуває життя, як повинність. Надто, коли йдеться про українського робітника чи селянина, службовця або інтелектуала-інтелігента. Всім зараз надто важко морально, психологічно, фінансово. Особливо через жорсткі і надвисокі ціни на газ, тепло, житлово-комунальні тарифи, проїзд в транспорті, ціни на ліки в аптеках та за медичні послуги у лікарнях, а також на продукти харчування. Доповнює цю безрадісну картину високий рівень безробіття, підвищена смертність і мізерні пенсії кількох мільйонів пенсіонерів. Скільки це триватиме і чого бідолашним українцям чекати надалі ?
Іноді складається враження, що психологія українця в Україні – психологія витісненого у закути існування, психологія приниженого. Він не почувається своїм у своїй країні. Місто і влада артикулює свої правила норми співжиття, дотримуючись яких загублена українська душа (М.Шлемкевич) почувається ще загубленішою. Наш традиційний гандж – інерція мислення. Але досить, здається, мовчати і пристосовуватися до тієї чи іншої скрутної ситуації. Не такий в українців характер ! Потрібно протестувати і протидіяти владному чиновницькому хамству, беззаконню, безкультур’ю. Очевидно більше слід надсилати листів протесту, заяв і пропозицій у засоби масової інформації, вищі владні установи. Причому робити це щодня, щотижня. Уявіть, коли там, «нагорі» чиновники отримуватимуть щотижня від громадян хоча б сто тисяч листів. Не віриться, що після цього не відбудеться перебудова мислення та конкретних дій в інтересах людини. Також більше активності та розумового мислення маємо демонструвати під час виборів всіх гілок влади. Хіба ж можна допускати до влади одних і тих же політиків, які не досягли в масштабах регіону чи країни позитивних змін чи дискредитували себе в очах виборців ?..
Загалом проблематика ситуації впирається ще й у суто моральну проблему – байдужості людини до самої себе. Можливо такою її зробило некомфортне, подекуди жахливе життя. Людина втратила чуття своєї унікальності, своєї природи. І це не може не турбувати. Чи не запрограмували ми себе рядком державного гімна- «ще не вмерла»- на перманентне вмирання ? «Усміхнеться доля»?.. Але доля всміхається сильним.
.gif)
