Ганьба Порошенка чи шанс для України?

16 вересня 2000 року в нелюдський спосіб було позбавлено життя журналіста Георгія Гонгадзе, засновника  одного з перших українських незалежних інтернет – видань «Українська правда». Вбивство Гонгадзе сколихнуло громадськість, почалися протести студентів, арешти, боротьба з інакодумцями. Врешті – решт це закінчилось апогеєм громадської активності – Майданом -2004, який призвів до краху авторитарного режиму з Кучми та реального утвердження громадянських прав і свобод, а також вибору західної демократичної системи цінностей українцями.

16 вересня 2014 року європейський вибір українців був остаточно затверджений на вищому рівні - Верховна Рада України та Європарламент синхронно ратифікували Угоду про асоціацію України та Євросоюзу. Президент Петро Порошенко підписав закон про ратифікацію угоди про асоціацію прямо в залі Верховної Ради. Звичайно, що загальної ейфорії від ратифікації Угоди про асоціацію в українському суспільстві не має – шлях до Європи та демократичних  цінностей оплачено сповна сотнями життів ні в чому не винних українців, які просто вийшли на Євромайдан та  хотіли кращого життя для себе та своїх дітей.

Також 16 вересня 2014 року після невдалого проведення завершальної фази антитерористичної операції на Сході України, яка мала наслідком числені жертви серед військовослужбовців, Верховна Рада України проголосувала законопроекти Президента України Петра Порошенка  про особливий статус Луганської і Донецької області та про амністію. Згідно із цим законом  на три роки запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей, до яких належать райони, міста, селища, села, розташовані станом на день набрання чинності цим Законом у межах району проведення АТО – виборність місцевих органів влади, вільне використання російської мови, «народну міліцію». Також держава гарантує недопущення кримінального переслідування, притягнення до кримінальної, адміністративної відповідальності та покарання  осіб – учасників подій на території Донецької, Луганської областей. Закони про особливий статус Луганської і Донецької області та про амністію були прийняті на виконання так званого Мінського протоколу від 1 вересня 2014 року. 

Як на мене, основною причною, яка змусила Президента України Петра Порошенка піти на укладання Мінського протоколу та прийняття Законів про особливий статус Луганської і Донецької області та про амністію сепаратистам, є обєктвна неготовність українських збройних сил протистояти регулярним підрозділам російської армії, яка виявилася краще озброєною та тактично підготовленою. На протязі останнього десятиліття українські можновладці спромоглися лише на одне – побудувати досконалу систему корупції, яка зацементувала органи державної влади згори до низу. Захопившись розподілом повноважень, відкатів, розпилом бюджетних коштів, українські чиновники прогавили Путіна, який одночасно із побудовою корупційної вертикалі «під себе» провів військову реформу  та переозброював російську армію та флот найсучаснішою зброєю як російського, так і світового виробництва. І скільки би ми не казали, що нашим хлопцям в зоні АТО допомагає воювати рідна земля – в бою виграє той, у кого 100 танків Т-90 останнього зразка проти 5 застарілих танків Т-60, як це було в Іловайському «котлі». Закони  про особливий статус Луганської і Донецької області та про амністію сепаратистам – це страшна плата України за те, що з 1991 року ми не спромоглися провести в державі жодної реформи – ні військової, ні економічної, ні в сфері ЖКГ, ні в сфері освіти чи культури, але вона є меншою платою, ніж тисячі життів мирних громадян і військовослужбовців, які можуть загинути у разі продовження війни з регулярними частинами російської армії.

Підписання так званого Мінського протоколу та прийняття Законів про особливий статус Луганської і Донецької області та про амністію сепаратистам дивним чином нагадують іще одну подію, яка теж сталася 16 вересня, але далекого 1651 року, коли  після невдалої Берестецької битви для селянсько-козацьких військ, які були дуже виснажені та погано озброєні,   між польським урядом і гетьманом України Богданом Хмельницьким  у місті Біла Церква був укладений Білоцерківський мирний договір. Умови цього договору були важкими для України. За Білоцерківським договором Україна залишалася під владою шляхетської Польщі, а територія, підвладна Богдану Хмельницькому, обмежувалася лише Київським воєводством.  Україна була позбавлена права вступати у відносини з іноземними державами і зобов’язана  була розірвати союз з Кримським ханством.

Народні маси України й запорозькі козаки були невдоволені Білоцерківським миром настільки, що у Білій Церкві навіть спалахнуло повстання козаків, яке Хмельницькому довелося доволі жорстко  утихомирювати.  В свою чергу, Богдан Хмельницький використав Білоцерківський договір для перепочинку і підготовки нового воєнного виступу проти Польщі. Після початку воєнних дій Білоцерківський договір в травні 1652 був анульований Б. Хмельницьким.

Маю надію, що Петро Порошенко, йдучі на великі поступки сепаратистам,  скористається досвідом великого українського гетьмана Богдана Хмельницького та використає Мінський протокол та Закони про особливий статус Луганської і Донецької області та про амністію сепаратистам для того, щоб переозброїти українську армію, навчитися новим тактикам та стратегіям ведення бою у великих містах з незаконними озброєними формуваннями, щоб змінити систему управління Збройними Силами України та Службою безпеки України. Адже війна не закінчилася, вона тільки поставлена на паузу…