Вихідні. Руда́ — село Жидачівського району Львівської області. Розташоване на березі річки Бережниця, притоки Дністра, за 8 км від міста Жидачева.
Зі слів місцевих «любителів поговорити», в Жидачів вони ходять навіть пішки, або ж користуються гужовим транспортом. Витрачають 6 гривень на проїзд в автобусі лише при нагальній потребі.
З представників пенсіонерства села, багато хто працював в Новому Роздолі та Жидачові на підприємствах хімічної, харчової та легкої промисловості, машинобудування і металообробки, виробництва будівельних матеріалів.
В часи Радянської України, в селі діяв колгосп. В 90ті роки ще діяли пункти збору молока у населення та заїзжали молоковози. Зараз на галявинах села та місцевому футбольному полі випасають біля 50 корів. В час «вигону», до корів водять двох бичків з сусіднього села. Молоко селяни використовують для задоволення власних потреб. Питав місцевих, які породи корів. Ніхто не знає. Телят купляють та продають за ціною 28 гривень за кілограм живої ваги. Про необхідні щеплення не знають. Господарям биків-виробників платять по 150 гривень за знайомство з телицею. Таке знайомство включає трьохразове секс-турне. А минулого року ціна була меншою і становила 100-110 гривень.
Зате свинки є майже в кожній хаті. Порося купують по 500-600 гривень. А от якої породи – знову ніхто не знає. Отож навіть про мінімальну селекцію навіть не йдеться.
Крілів зараз тримають рідко, хоч колись в селі господарі їх тримали. Старожили згадують, що в дитинстві їли кроляче м'ясо майже не щодня, а подвіря завжди були заставлені клітками.
Багато тримають в селі різного свійського пташства. Курки, гуси, індики. Зграями домашні птахи окуповують городи та вчиняють між собою бійки за «Lebensraum», життєвий простір. Для чогось на висоті облаштовують домівки для голубів, можливо останні виконують роль санітарів на полях і виїдають різних шкідників.
Руда зустрічає своїх гостей пам’ятником гетьману Івану Виговському. Кажуть, тут були його маєтності. За деревяним парканчиком є і легендарний дуб Виговського, де багато років намагаються відшукати саму могилу гетьмана. Дуб справді старезний і величезний, посічений блискавкою зверху і до самого низу.
Через каламутну річку місток. Розвагою рудівської молоді колись було стрибання в річку з цього містка. З різними пристосуваннями для плавання вони неслися за течією річки, доки не приставали до броду. В річці колись були раки і багато риби. Зараз немає першого і практично нема і другого.Бо поруч спільні україно-польські та україно-німецькі підприємства вирощують ріпак та кукурудзу, соняшник. А головне піддобрюють рослинництво хімією, яка у свою чергу стікає в річку в час дощу і повеней і нищить всю екосистему. Рибалити у місцевих називається: «йти ловити коблики»…
Біля сільського цвинтару є родове старопольське захоронення Пєтрусків , пограбоване ще в радянські часи. Також стоїть меморіал біля могил австрійських солдатів, які загинули "За Фатерлянд" у першу світову війну. Все вже обросло деревами і кущами. Але написи ще можна читати. Також кажуть, що місцевих комуністів хоронили окремо від сільського цвинтара, як безбожників.
Народ тут доброзичливий і працелюбний. Вони переселенці з Польщі під час так званої операції «Вісла» в 45-му. Старожили села оповідають, що в Польщі лишили все. Худобу, інвентар, знаряддя праці та навіть посівний матеріал. Щоб засіятися на новому місці, довелося просити у сусідніх селах. До них тут жили поляки, які натомість організовано переїхали до Польщі. Кажуть що село було раніше переважно польське, а в сусідньому селі жили українці, а трішки далі було село з татарами. Села між собою не дуже і комунікували. Між селянами з різних сіл виникали частенько бійки, інколи мали місце і смертельні випадки. Поляки навіть створювали щось на зразок імпровізованих блок-постів, щоб не допустити селян сусідів в межі свого села.
По поляках тут лишилися окремі дуже добротні споруди, як господарського і ремісничого значення так і житлові. Далі за селом костел. Кажуть в Рудках, що лишився лише один одноокий поляк в селі, якого ніхто і ніколи через каліцтво не брав до війська. І кілька мішаних українопольських родин, з прізвищем Ференц-Ференс.
На загробках можна прочитати прізвища перших українських переселенців з Польщі. Це Ткачі, Мазепи, Мельники, Петрунчики, Брежицькі.
Вважають, що назва «Руда» походить від того, що в давньоруські часи та в ранньому середньовіччі тут добували залізну руду, з якої на околиці села, в урочищі, пізніше названому «на Демнищах», виплавляли залізо. Звідти залізо йшло до Удеча (або Зудеча) (Жидачева), для виготовлення зброї та знарядь праці.
Початково село називалося Пилипова Руда, що мене дуже заінтригувало. Оскільки моє прізвище Пилипенко, як і російське Філіпов походить від «Пилип», - кіннотник.
Під назвою Пилипова Руда, село згадується в грамоті 29 червня 1394 року, в якій йдеться про дарування довколишніх сіл королем Ягайлом.
.gif)
