В статті на підставі свіжого офіційно оприлюдненного Рішення Верховного Суду задіто одне найважливіше питання малозахищених – втрата часу, здоров´я, нервів, коштів при судових вирішеннях спорів з Управліннями праці в розрізі соціальних гарантій. Що в комплексі є загальнодержавною проблемою усієї судової системи країни, її безглуздості та жорстокості у отриманні коштів за ніщо та крадіжці часу у населення.
Основа теми це історія інваліда 2 групи якому в травні 2017 року не призначили субсидію на підставі того, що він мав заборгованість лише 25 грн за вивіз сміття. Що з цього сталося та як це працює у країні Зелєнського?
Закінчився опалювальний період 2016-2017 років. Інвалід 2 групи почав чекати нового призначення субсидії на літній період 2017 року. Але його не було. Завітавши на милицях (!) до місцевого відділку управління праці (надалі – управління) він дізнався що йому не призначили субсидію – йшов серпень 2017 року!
У повідомленні яке йому вручили значилося, що він має заборгованість «понад 2а місяці»? – це звісно ті ж самі 25 грн.
Але він тоді про це не знав, бо в повідомленні управління значилось лише так : «заборгованість понад 2а місяці».
І інваліду на милицях довелося самотужки обходити та їздити по комунальних підприємствах аби взнати в кого саме заборгованість. І саме всі ці походи виявили фактичну заборгованість у… 25 грн?!
Яка як відомо взагалі не має враховуватись при наданні субсидія, та як є менша за 340 грн.
На зауваження, інваліда 2 групи тихенько «посилали» як і всюди в країні всіх малозахищенних, зажерлеві працівники управлінь праці.
Заборгованість у 25 грн інвалід сплатив в вересні 2017 року, тобто одразу як дізнався. Але він ніяк не міг уявити що за вереснем місяцем наступить Жовтень.
Скажу вам чесно, що це було досить несподівано.
В жовтні місяці Управління – не відомо з яких підстав, бо воно вже не надало інваліду субсидію з травня місяця – знову звернулося до комунальників із запитом про розмір заборгованості інваліда …
І тут надійшли відповіді про те що на жовтень місяць з ?!урахуванням опалювального періоду 2016-2017 років?!
(тобто поєднали два терміни –опалювальний період 2016-2017 років та літо 2017 року, коли інвалід чекав на субсидію)
інвалід винен кругленькі суми, а саме:
ТОВ «Харківгаз збут» - 861,44 грн, КП «Харківські теплові мережі» - 26 795,49 грн, КП «Комплекс з вивозу побутових відходів» - 406,45 грн.
Про ці борги місцеве Управління вже радісно повідомило письмово інваліда листами від 06 жовтня 2017 року № Р-509.01.-28, від 06 лютого 2018 року № Р-52.01.-28.
Зраділий, від того, що непотрібно вже ходити самому, та взнавати про розмір заборгованості, інвалід, отримавши такі листи – знепритомнів.
Звісно що кожен з нас, тих хто тут сидить, або десь в кріслі Бабак, Зєленського чи інших одразу зрозуміли, що потрібно озброюватись до зубів, аби згідно до Конституції захищати своє майно у законний спосіб, на яке поклали око зловмисники при допомозі злочинних дій Управління
Але інвалід, коли прийшов до тями у січні 2018 року! спромігся лише на судовий позов. Він звернувся до місцевого суду, як зробив би кожен з нас, якби справа стосувалась цивільно-правових питань. Він попросив суд продовжити надання йому державних субсидій на сплату комунальних послуг і відшкодувати майнову та моральну шкоду.
Але місцевий суд «з першого погляду» зрозумів, що інвалід обрав «неналежний спосіб захисту»??!
Що це таке я, фаховий юрист, сам не знаю і не знає навіть міністр юстиції, хоча з розумним виглядом буде тлумачити безглуздий термін (скажу що ВС давно вже прийняв рішення що сторона сама обирає спосіб захисту і жоден суд не має права надавати цьому правову оцінку!)
В такий спосіб місцевий суд надав правову оцінку діям сторони та логічно що побачив «відсутність причинно-наслідкового зв’язку між діями відповідача та завданою позивачу шкодою»
В наслідок чого ВІДМОВИВ у задоволенні позову.
Інвалід вирішив подати апеляцію, бо небельмеса не зрозумів з загаткового висновку місцевого суду.
Але апеляційний суд прийняв не менш загадкове для інваліда рішення.
Апеляційний суд «з першого погляду» зрозумів, що це питання не цивільно-правове, бо однією зі сторін тут виступає Держава (тьху, тьху, тьху – аби не зглазити ще більше)
Суд так і написав інваліду – ми в субсидіях «нє понімайт», то «нє наше дєло», то єсть «суспільно-правові відносини» і відповідно має розглядатися справа в порядку адміністративного судочинства, оскільки стосується реалізації повноважень органу державної влади з призначення субсидій.
Інвалід, звісно, прочитавши такоє дєло одразу зрозумів, що дурять голову словами, які до вирішення питання не мають ніякої справи.
І зібравши останні рештки коштів та кінцівок пішов та подав Касаційну скаргу в якій просив скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення вже у порядку адміністративного судочинства на підставі статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України.
І це з його боку було двіччі логічно:
- перше – це він вже був в апеляційному суді і звісно вища інстанція це Верховний суд
- друге – раз сказали що в рамках адміністративного права то відповідно він вказав щоб в рамках адміністративного касаційного суду розглянули.
Але в Верховному Суді не зрозуміли Логіки інваліда и прочитавши два слова які в головах суддів Верховного суду ніяк не поєднуються (цивільне та адміністративне) вони «логічно» послали справу до Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
Бідовий інвалід навіть не думав що його просте прохання на рахунок субсидії викличе такий довгий науковий диспут в усіх судах України. Аби він про це здогадався на самому початку то подав би заяву на наукову ступінь. І захистив би її… але він цього не зробив, тому коли він отримав відповідь з Касаційної інстанції то остаточно зміг переконатися лише в тому, що Україна це найзагатковіша країна в світі, де звикли розмовляти по-одесськи, а приймати рішення по-… .
Як логічне завершення Велика Палата Верховного Суду теж відмовила інваліду у задоволенні, хоч він туди і не звертався.
В своєму рішенні вона фактично науково розтлумачила інваліду про те що його позов може бути розглянуто виключно в плані адміністративного судочинства, бо інакший вид судочинства просто не спроможний навіть прочитати закони та постанови кабміну якими регулюються питання надання субсидії – бо то не їхня справа.
От як би інвалід подав до місцевого суду заяву про відкриття кримінальної справи, а в ній цивільний позов про відшкодування моральної та матеріальної шкоди управлінням за мордування, от тоді цивільний суд розглядав би питання бо «бачив би зв'язок», для пошуку якого таки довелося піднімати всі нормативи які стосуються субсидії.
Рішення ВП ВС (Великої Палати Верховного Суду) датоване 12 червня 2019 року, тобто два роки марнотратства держави на безглузді Рішення судів!! Які по суті своїй нічого не вирішують. А це кошти держави та народу країни.
І два роки знущань з інваліда (чи іншого громадянина країни в аналогічний спосіб)
З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 645/212/18 (провадження № 14-183цс19) можна ознайомитися за посиланням
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82703520
Висновок для Зєленського.
Якщо вже так Президент відпустив головну лінію державності країни то можливо покращило ситуацію просте рішення:
зобовязати Велику Палату Верховного Суду приймати Резолюцію про підсудність на самому початку по кожній заяві яка має на меті бути поданою до суду в Україні!
Тобто позивач подає коротке викладення обставин без правової аргументації до Великої Палати і та в тижневий термін ставить Резолюцію – який суд буде розглядати дане питання.
Хоч це і не зменшить державних витрат на безглуздість, але буде сильно економити час народу на вирішення нагальних та болючих питань.
Бо коли Резолюція надійде і позивачу і у відповідний суд одночасно то тоді вже не буде підстав для відхилення чи не задоволення – а буде розглянуто в повній мірі з усіма висновками по кожному питанню.
Якби до цього додати суду обовязок витребувати докази та документи які за своєю суттю допомагають у справедливому та всебічному розгляді справи то тоді вся наша судова система стала б кращою.
А то як в даному випадку – не кожна людина (чи адвокат) розуміється що саме і коли потрібно подати як доказ аби отримати саме найважливіше – тепло, затишок, захист, їжу та інші права ГАРАНТОВАНІ державою
.gif)
