«Зима як завжди прийшла до нас зненацька, в січні, коли її ніхто не чекав, особливо комунальники», - подумала про себе я вчора зранку, побачивши кучугури снігу вздовж дороги, яка проходить майже під самісіньким нашим будинком. Оцінивши оперативну ситуацію з погодою я вирішила, що відкопувати мого маленького «жучка» (так я ласкаво називаю мій «Daewoo Matiz») із снігового замету є справою безнадійною. Тож натягнувши замість своїх улюблених зимових чоботів на високих підборах (в них я виглядаю не такою маленькою зростом) звичайні валянки, я відправилася пішки до офісу.
Але з першим дотиком моїх валянок до тієї стежки, яка має називатися тротуаром, я відчула, що піді мною суцільна ковзанка: у нашому дворі як завжди комунальники не встигли посипати доріжки піском. Падала я конкретно, не змогла згрупуватися, впала і руку підставила, а потім вже спину. Одразу ж вище лівої долоні відчула різкий біль, у голову одразу прийшла думка, що руку я зламала. Другою прийшла думка про те, що добре, хоч ліва, бо у мене не готовий аудиторський висновок, який я обіцяла клієнтам одразу після новорічних свят. Раптом чиїсь руки мене потягнули наверх. Озирнувшись, я зрозуміла, що мені пощастило - всі ці мої «танці на льоду» бачив сусід знизу Толік-таксист, який прогрівав свою «Ауді 100», бо збирався заступати на зміну і чув, як я зойкнула, коли впала.
Толік допоміг мені підвестися, підібрав мої речі із сумочки, які розсипались ледь не по всьому периметру тротуару, знайшов у своїй аптечці «Спазмалгон» ( я прийняла одразу дві пігулки), посадив мене у машину і доправив до найближчого травмпункту.
В коридорі травмпункту було гамірно та панувала метушня, адже до кабінету чергового травматолога вишикувалася черга з двох десятків таких само вранішніх «щасливчиків долі». «Спазмалгон» почав діяти, біль став не такий гострий. «Пальці начебто згинаються… може все ж таки не перелом?, - з надією на краще втішала себе я, - бо так не хочеться ходити по наших лікарнях».
З обережним оптимізмом я сіла на лавку в коридорі травмпункту і стала чекати своєї черги. Дістала свій телефон, вийшла в Інтернет проглянути дописи на своїй стіні в Фейсбуці. Натрапила на кимось розшарене фото – два здоровенні чоловіки позують у гірськолижних костюмах. Мовляв, змагаємося у лижній майстерності. На фото видно, що це далеко не Україна. Хто це? А це брати Клички, один з яких, Віталій, є міським головою мого рідного міста, столиці України, відпочивають у французьких Альпах.
Тут же на сайті столичної мерії читаю повідомлення, що Кличко особисто наказав комунальникам працювати злагоджено, аби Київ був чистим. До повідомлення прикріплено фотографії з життєрадісним мером, який начебто проінспектував на столичній Оболоні хід прибиральних робіт.
Дивно, адже я п’ять хвилин тому телефонувала своїй мамі, яка живе на Оболоні, запитала чи чистили в них дороги та тротуари. Вона казала, що ніхто нічого не чистить, навіть у магазин не вийдеш. Може Кличку таки в Альпах подарували костюм Супермена і він тепер може одночасно кататися на лижах в Альпах та інспектувати снігоприбиральні роботи у столиці?
Маячня…нічого не змінилося. Які і два роки тому, як і п’ять років тому, як і двадцять років тому влада нас з Вами має за ідіотів, за сіру бездумну масу, яка має сприймати та вірити будь-якій безглуздій позитивній інформації про можновладців, яка породжена хворою фантазію політичних технологів, консультантів, піар-менеджерів. Такі старигань Оруелл був правий – двомислення, яке стало нормою поведінки для наших політиків, є безперервний ланцюг перемог над власною пам'яттю і підкорення дійсності.
Двомислення, яке стало нормою поведінки для наших політиків, означає здатність одночасно дотримуватись двох переконань, що суперечать одне одному. Український політик знає, в який бік змінювати свої спогади; отже, усвідомлює, що шахраює з дійсністю, а проте за допомогою двомислення він запевняє себе, що дійсність залишилася недоторканною. Основний правило життя українського політика - говорити явну брехню і одночасно в неї вірити, забути будь-який факт, що став незручним і витягти його із забуття, ледь він знову знадобився, заперечувати існування об'єктивної дійсності і враховувати дійсність, яку заперечуєш, — все це абсолютно необхідно.
Двомислення – це тоді, коли Президент України Петро Порошенко нагороджує посмертно орденом за мужність третього ступеня п’ятьох воїнів, які загинули за Україну останніми в Донецькому аеропорту, і на камеру перед родинами загиблих каже, що шанує честь воїнів, і одночасно наполягає на виконанні Мінських угод, які руйнують незалежність України, та таємно зустрічається з представником країни, з якою ми вже два роки воюємо, який приїхав не з миром, а з ультиматумом.
Двомислення – це тоді, коли Віце-прем’єр-міністр України - Міністр регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України Геннадій Зубко на засіданні Міжвідомчого оперативного штабу Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій заявляє, що Мінрегіон щочотири години збирає дані щодо ситуації в регіонах з подачею електроенергії, тепла, води, роботи комунальних служб та аварійних бригад, що працює 99,9% котелень та повністю опалюються житлові будинки, об’єкти соціальної сфери – лікарні, дитячі садки та школи, а мій двоюрідній брат, який живе в Полтаві, пише мені смс-ки про те, що у них в місті немає хліба, в школах та садках відмінили навчання і транспортний колапс.
Двомислення – це тоді, коли голова Одеської обласної державної адміністрації Михеїл Саакашвілі у свій робочий час, який оплачується коштом платників податків з державного бюджету, замість того, щоб виконувати свої безпосередні посадові обов’язки, перебуває у місті Харкові і проводить там Антикорупційний форум, гроші на проведення якого перераховані суб’єктами господарювання, пов’язаними з холдингом «Інкор-груп», яка контролюється широко відомим у вузьких колах одеським бізнесменом, який в свій час фінансував реконструкцію пам’ятника Катерині ІІ, тій самій, що у 1775 році своїм наказом зруйнувала Запорізьку Січ, йшов до Одеської міськради за списком партії «Русь», а тепер чому різко покохав Україну і став боротися з корупцією, маючи претензії з боку правоохоронців на 17 млн. грн. вкрадених бюджетних грошей.
Двомислення – це коли Міністр оборони Полторак заявляє, що поки невідомо, чи буде оголошено сьому хвилю мобілізації, бо Генштаб ще розраховує потребу у військовослужбовцях, а сину моєї сусідки, який за станом здоров’я (менінгіт) десять років тому був визнаний непридатним до військової служби та знятий з військового обліку, приходить повістка з’явитися у військовий комісаріат для проходження медогляду з метою підтвердження ступеню придатності до військової служби.
Двомислення – це коли Прем’єр-міністр Яценюк та міністр фінансів Яресько при формуванні бюджету на 2016 рік передбачають 16 млрд. грн. ряд на виконання державного оборонного замовлення для придбання нових видів озброєнь, нової військової техніки і для модернізації українських Збройних Сил, і одночасно з тим відміняють державну субвенцію на підготовку робочих кадрів у професійно-технічних навчальних закладах, прекрасно розуміючи, що місцеві бюджети неспроможні забезпечити у повному обсязі фінансування професійно-технічних послуг, тобто виконувати те оборонне замовлення буде просто нікому.
Поки я ото роздумувала на тим «двомисленням», прийшла моя черга заходити до травматолога. На моє щастя діагноз був оптимістичний – всього лише забій. Три дні «лікарняного», еластичний бинт, «Індовазін гель» - і все буде добре.
Додому дісталася на таксі, забрав мене з травмпункту Толік, мін вранішній рятівник. Зателефонувала клієнтам, сказала, що висновок буде готовий 100% до Тетяниного дня. Вдягла теплий махровий халат та улюблені «вухасті» капці. Поставила чайник, зробила собі гарячий шоколад. Ввімкнула музичний центр, поставила диск з піснями гурту «Скрябін»…
«Не стидайся - то твоя земля
Не стидайся - то Україна
Добре там є де нас нема
Стань для батька нормальним сином…»
.gif)
